Якось до мене зателефонувала одна моя родичка і повідомила, що під час ультразвукового дослідження в не) було виявлено чималенький камінь у жовчному міхурі. Йти на обстеження жінку змусили болі в правому підребер’ї, які вже несила було терпіти. Лікар встановив діагноз – хронічний калькульозний (кам’яний) холецистит і скерував на операцію. Ось тоді я й згадала про нову оперативну технологію – лапароскопію, яку виконують у нашій районній лікарні, і про яку «Слава праці» неодноразово писала.
Попередньо консультуюся з завідувачем хірургічного відділення В’ячеславом ЛАЗЬКОМ, який володіє цією методикою, запитую про її переваги.
– Переваги – дуже великі. З-поміж них – головна, що не травмуються м’язи черевної стінки. А саме травма від розрізання м’яких тканин – це те, найбільш болюче, що буде турбувати в післяопераційний період пацієнта при відкритих операціях, – відповідає В’ячеслав Миколайович.
Ще один «плюс», продовжує він, це – косметичний ефект. Через рік-півтора слідів від маленьких проколів на тілі – практично не видно, тим більше, що роблять їх у зонах, дещо прихованих від людського ока.
Цікавлюся в хірурга, чи має лапароскопічна операція протипоказання. Дізнаюся, що для пацієнтів з явно вираженою серцево-легеневою патологією вона може бути небезпечною. Хоча й в цьому випадку є варіанти. Не рекомендують також застосовувати лапароскопічні оперативні втручання (та й, взагалі, оперуватися) після недавно перенесених гострих інфаркту міокарда та інсульту. «Але це, – узагальнює В’ячеслав Миколайович, – дуже вузькі обмеження».
Далі розпитую, як важливо для такої операції не затягувати хворобу, бо моя пацієнтка – людина немолода, розміняла сьомий десяток літ, а від больового синдрому страждала вже кілька місяців. «Жовчно-кам’яну хворобу потрібно починати лікувати, як тільки поставили діагноз, – був категоричним мій співрозмовник. – Бо спрогнозувати, чи людина з камінцями доживе до глибокої старості без приступів, без болю, без ускладнення процесів в жовчному міхурі – неможливо». У літніх же пацієнтів, наводить він приклад, при защемленні каменя на виході, як правило, приєднується запальний процес, який не можна ліквідувати медикаментозно, і вже через 5-6 днів від початку хвороби зробити їм лапароскопічну операцію буває досить важко.
Переконавшись, що лапароскопію хворі переносять набагато легше, агітую родичку оперуватися саме за такою методикою.
Наступного дня після оперативного втручання провідую її, питаюся, як себе почуває. «Відчуття такі, – каже жінка, – наче я на операції й не була». Розповідає, що через кілька годин після неї вже сама піднімалася, трішки походила. Замість великого болючого післяопераційного рубця на животі – три невеликі розрізи. На другий день дозволили їсти лікарняну їжу. В’ячеслав Лазько мені потім роз’яснив, що оперований починає швидше харчуватися, бо немає травми черевної стінки та внутрішніх навколишніх органів, як при традиційній операції. На третю добу мою пацієнтку виписали додому на амбулаторне лікування з гарним самопочуттям.
Разом із нею ми побачили ще один позитив у тому, що реабілітація протікає швидко й потребує набагато менше медикаментів. Для людей, які нині обмежені в коштах, це, погодьтеся, має значення. «При лапароскопії треба менше антибіотиків, знеболюючих, менше шприців та перев’язульних матеріалів», – підтверджує явно виражений економічний ефект хірург. Та й, загалом, підсумовує, хворий швидше одужує, встає на ноги, швидше повертається до нормального життя і роботи.
Тож мені, як журналісту, захотілося все нове, що дізналася про лапароскопічну технологію, розповісти іншим. Якщо доведеться людині звертатися до лікарів з приводу оперування, то нехай, принаймні, знає, що існують менш травматичні та менш затратні методики, і що їх реально застосувати в стінах Луцької центральної районної лікарні.
Ірина РЄПЕТУХА.
